?

Log in

No account? Create an account
 
 
24 січня 2015 @ 15:10
Юрій Венелін (Гуца) - закарпатець, який став одним з основоположників болгаристикі в Європі  
Ім'я Юрія Венеліна, або, Венеліна (Гуци) досить часто зустрічається в вуличній топониміці Закарпаття. Є його вулиця й в Берегові. На свій сором, до недавна я й не знав нічого про цю постать - і дякую "Новинам Закарпаття", на шпальтах якої нещодавно вийшла велика стаття про цю людину.
===

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ВЧЕНИЙ, ЯКИЙ СТАВ ОДНИМ З ОСНОВОПОЛОЖНИКІВ БОЛГАРИСТИКИ В ЄВРОПІ, ВИЯВИВСЯ «ЗАЙВИМ» У РІДНІЙ СВАЛЯВІ

До написання цієї статті спонукало дивовижне явище. Перебуваючи у Сваляві, не міг не вклонитися пам’яті славного закарпатця – Юрія Венеліна (справжнє прізвище Гуца) – людини, яка прославила наш край у всьому слов’янському світі у першій половині ХІХ ст.

Пішов до його пам’ятника у центрі міста. Яке було моє здивування, коли на місці бронзового погруддя Ю.Венеліна побачив на повний зріст дерев’яного опришка. Хто і чому знищив пам’ятник славному закарпатцю? Ось чому саме сьогодні, як ніколи, актуально звучить нагадування українського вченого В.Гнатюка від 1902 р.: «Годиться нам згадати славного земляка, якого обставини понесли на службу іншим слов’янським народам».



Ю.Венелін народився 22 квітня 1802 р. у сім’ї священика, закінчив гімназію в Ужгороді, тут же навчався в духовній семінарії, в ліцеї у м.Сату-Маре (Румунія), а в 1822—1823 рр. — у Львівському університеті. Тут у архівах його увагу привернули матеріали з історії слов’ян, і відтворенню їх історії присвятив все своє життя. Реалізувати свій задум він міг лише у царській Росії, в яку тоді слов’янські народи наївно вірили як у свою визволительку від всілякого гніту. 1825 року Юрій Іванович разом з двоюрідним братом І.Молнарем приїжджає у Москву, де зустрічається із земляком Іваном Орлаєм і за його порадою вступає на медичний факультет Московського університету. Паралельно посилено працює над історією болгар, з якими познайомився ще в Молдавії. Його здивуванню не було меж, коли дізнався, що про цей 5-мільйонний народ забули всі в Європі. І доля судила йому представити цей народ з православною вірою та багатою культурою світу, справедливо вважаючи, що «сей народ лишился не только отечества, но и истории». У 1829 році разом із здобуттям диплома лікаря він представив науковому світу працю з історії всіма забутого народу –«Древние и нынешние болгаре». Болгари були в захопленні від власної історії. Один із них відзначив, що автор працю «написав не на папері, а в серцях цілого народу, що відроджується». Молодий вчений надумав безпосередньо відвідати Болгарію і звертається до Російської академії наук з проханням, «чи не бажає вона покласти на мене здійснення наукової подорожі по Болгарії, заселеної наймогутнішим і найосвіченішим плем’ям». Він письмово звертається до президента академії. Розгляд питання був складний. До нього були залучені не лише керівництво академії, а й високі державні посадовці, дипломати, чиновники на місцях. Він був представлений президенту академії О.Шишкову, котрий звернувся до міністра закордонних справ з проханням створити сприятливі умови для наукової подорожі Ю.Венеліна, щоб він мав вільний доступ до архівів і бібліотек при монастирях у Молдавії, Валахії і Болгарії, зміг виявити і оцінити рукописні пам’ятки давньої слов’янської літератури, вивчити болгарську мову і скласти граматику тощо.
Подорож по слов’янських землях Балкан тривала впродовж 1830—1831 рр. Неймовірна радість охоплювала науковця при виявленні найменшої писемної пам’ятки. У щоденнику він відзначив: «Цілу майже ніч я не міг заснути від радості, в надії придбати цей скарб, скільки б за нього не запросили». Однак невтомна праця, матеріальні нестатки фізично виснажили дослідника, і він часто хворіє. У листі до свого наставника М.Погодіна у Москву він пише: «Я страждаю всім, тілом і душею. Здається, що небеса і земля проти мене. Працювати не можу, хворію душею, я не думав пережити хворобу, та вже трохи зміцнів». Дійсно, небачений приклад пожертвування в ім’я науки!


Таким був пам’ятник Ю.ВЕНЕЛІНУ у Сваляві.

Повернувшись, Ю.Венелін активно працює над зібраним матеріалом. Його авторитет як вченого значно зріс, і керівництво Московського університету доручає йому скласти «Конспект викладання історії слов’янських мов і літератури», що і зробив. У ньому відзначалося важливе положення про необхідність вивчення рідної мови, бо вона –«один із найбагатших музеїв, в якому багато передається від батьків до найвіддаленіших нащадків». Другим важливим положенням були добрі знання з власної історії, бо «немає жодного народу, який би не заглиблювався в самого себе, не відкривав би для себе нових джерел народного свого існування». На жаль, згаданий конспект так і залишився рукописним. Така ж доля спіткала і граматику болгарської мови. Та деякі праці вдалося опублікувати, зокрема «О зародыше новой болгарской литературы» (1838), яка перевидана двічі в Болгарії. Автор тепло поставився до болгарської літератури «з наміром подати їй руку, як дитині, яка тільки що пробувала стати на ноги».
Закарпатський вчений виступив новатором і в методиці історичного дослідження. Основні її принципи він виклав у праці «Мысли об истории вообще и русской в частности». У ній обґрунтовано, що головним об’єктом історичного дослідження має бути народ, і вивчення його минулого треба починати з його імені й мови, зобразити душу народу, ступінь народної діяльності, від єдиної якої залежить його незалежність, а також традиції, звичаї тощо. Вчений гостро критикував працю відомого російського історика М.Карамзіна «История государства Российского», зауваживши, що її можна назвати «более жизнеописанием великих князей, нежели историей», і назвав її «антирусским сочинением, обвинительным актом государства Российского».
Велика заслуга Ю.Венеліна і в тому, що він у центрі Російської імперії цікавився історією України, причому по-новому оцінюючи важливі її сторінки. Так, у згаданій праці він вказує на вищий рівень освіти і науки в Україні, ніж в Росії, на наявність навчальних закладів, ряду вчених вже у XVII—XVIII ст. – Ф.Прокоповича, С.Яворського, Д.Ростовського. Він нагадує: «Ми не забудемо, що під цією егідою почав свою ученість і незабутній Ломоносов». Особливо високо оцінює культурно-освітню діяльність П.Могили, називаючи його «світилом Божим», «новим променем освіти». Він порівнює його з Петром І і вважає, що «обидва мужі за своїм впливом на російське царство великі, і якщо 100 разів на рік виявляємо вдячність Петру, хоч один раз згадаймо Петра Могилу і його «південноросів».
Особлива заслуга Ю.Венеліна в тому, що він дав належну відсіч імперській історіографії, яка зображувала українське козацтво в чорних фарбах. Вчений правильно визначив причини виникнення козацтва. Це – тяжкий економічний і духовний гніт іноземців, і показав роль козацтва в історії України. Для нього козак – це «моряк, кавалерист, піхотинець, все разом – лицарі помсти і смерті». Якщо царські прислужники Запорізьку Січ називали «Политическое уродство», то наш вчений називав її «Запорожская вольница». А як високо він оцінив духовність українського народу, зокрема його пісенне багатство! Заполонений щедрістю і задушевністю української пісні, він стверджував: «Подібного народного багатства не представило ні одне з європейських племен, якщо не зараховувати сюди літературних романсів».
Та успіхи талановитого вченого не задовольняли московську наукову еліту – вона не допустила його до керівництва кафедрою в університеті, і, позбавлений заробітку, Венелін опинився у матеріальній скруті. Причину цього справедливо вказав ще в 1945 р. російський академік М.Державін: «Скромная фигура благородного, самоотверженного и честного русського ученого, в молодые годы сошедшего в могилу как жертва житейских невзгод и лишений в обстановке господствующего в царской России полицейско- бюрократического режима, Венелина стоит на высоком пьедестале, особенно в сознании болгарского народа, в числе первых его будителей и основоположников национально-освободительного движения».
У наш час це підтвердив московський прихильник його творчості П.Тулаєв: «Одной из причин такого недоразумения было холодное, если не сказать отрицательное отношение к нему ведущих авторитетов того времени. В русине, приехавшем из Закарпатья, они видели лишь одаренного провинциала и дилетанта, который со временем может составить им конкуренцию. В этом смысле судьба Венелина чем-то напоминает драму Гоголя и Шевченко, гениальных писателей, попавших из теплых и уютных городков «неньки Украины» в студеные просторы северных столиц».
Знесилений фізично і морально, в 1839 р., на 37-му році, Ю.Венелін пішов із життя. Похований у Свято-Данилівському монастирі, там, де спочиває ще один славний українець – Микола Гоголь. Вдячні болгари у 1842 р. на могилі закарпатця встановили величний пам’ятник з мармуру, привезеного з Італії. На одному боці напис – «Он первым напомнил свету о забытом, но некогда славном и могущественном племени болгар и пламенно желал его возрождения. Господи, услышь молитву раба твоего!». Вся провідна московська преса прискорбно відгукнулася на кончину Ю.Венеліна. Так,«Московские ведомости» повідомлення про відкриття пам’ятника завершили такими словами: «Честь и вечная память Венелину – честь и уважение благородным и благодарным болгарам». Та у 1930-х роках сам монастир було закрито, а надмогильний пам’ятник зруйновано. Тільки 1988-го на північній стіні відновленої обителі вдячні болгари встановили меморіальну дошку із барельєфом вченого і таким написом болгарською мовою:
«Юрій Венелін
22 квітня 1802 – 26 березня 1839
Від вдячної Болгарії».
Ім’ям славетного закарпатця названо вулицю в столиці Болгарії, а в м.Габрово височить йому пам’ятник.
Славний син Карпатського краю достойно був оцінений ще за життя у всьому слов’янському світі, зокрема болгарами. Один із них, Василь Апріллов, у листі до нього писав: «Ви дуже зобов’яжете всіх моїх співвітчизників, якщо не перестанете трудитися на користь їх історії. Вони вмістять вас в число своїх благонадійників, і потомство впише ваше ім’я в храм безсмертя».
Закарпатський учений удостоївся високої оцінки з боку І.Франка: «Наш угорський русин Юрко Гуца як будитель народного духу болгарського, воскреситель їх славної минувшини стоїть гідно обіч імен таких болгарських патріотів, як Л.Каравелов, Раковський, брати Миладинови, Заря Стоянов».
А як вшанована пам’ять видатного закарпатця на рідній землі?
У 1995 р. автор цих рядків видав книгу «Ю.І.Гуца-Венелін», а в 2002 р. за його ж упорядкуванням вийшов збірник малодоступних праць вченого – «Ю.Венелін. З наукової спадщини визначного славіста». Відтак в УжНУ було проведено дві наукові конференції, матеріали яких також опубліковані.
Добру справу зробили свалявці – у центрі міста 1991 р. встановили пам’ятник славному земляку, та, на жаль, невігласи знищили його. І це в той час, коли сучасні зарубіжні дослідники стверджують: «Навряд чи в історії світової культури можна віднайти подібне феноменальне явище, коли молодий вчений зробив би такий могутній вплив на духовне життя другого народу».
На щастя, благородні нащадки відновили пам’ятник, та нечестиві людці його знову зруйнували. Сьогодні на його місці височить дерев’яний опришок. Правда, біля місцевої ЗОШ І—ІІІ ст. №2 на кам’яній плиті встановлено барельєф вченого.
Ми горді з того, що на закарпатській землі височать пам’ятники відомим угорським діячам – Л.Кошуту і Ш.Голлоші в Тячеві, М.Мункачі в Мукачеві, Ш.Петефі в Ужгороді. Тут же – першому Президенту Чехословацької Республіки Т.Масарику. Нещодавно вшановано пам’ять керівників національно-визвольної боротьби угорського народу на початку XVIII ст. – Г.Бетлена та Ференца Ракоці ІІ.
Тож чому б нам не вклонитися і пам’яті Юрія Венеліна, історика, етнографа, поліглота, котрий добре знав грецьку, латинську, всі слов’янські мови, представив світу цілі народи, написав їх історію, склав граматику? І це все у 37 років. Честь і хвала славному сину Карпатського краю!
Дмитро ДАНИЛЮК,
доктор історичних наук,
заслужений професор УжНУ.