?

Log in

 
Тепер це звучить майже фантастично, але факт – в 1960-х роках у Берегова був власний аеродром, з якого можна було літаком дістатися до Ужгорода. Про це охоче розповідають люди старшого віку, хоча й дещо плутаються у технічних деталях.
Опитавши кілька очевидців, можна зробити таку узагальнену картину: в той час з Ужгорода до низки райцентрів Закарпаття, зокрема, й Берегова, відбувалися регулярні рейси літаків так званої малої авіації. Більшість цих рейсів здійснювалось літаком АН-2, про який українська Вікіпедія каже так:

«Ан-2 (за класифікацією НАТО: Colt — «Лоша») — легкий транспортний літак, біплан. Один двигун потужністю 800 кінських сил, злітна маса 5250 кг. Ан-2 розроблено державним конструкторським бюро ДКБ-153 О. К. Антонова, Ан-2 є першим літаком цього конструкторського бюро, перший політ відбувся 31 серпня 1947 року. В Україні (серед льотно-технічного складу) називався кажан, радянська народна назва — кукурудзяник (успадкований від У-2). Наймасовіший у світі одномоторний біплан за всю історію авіації. Літак дуже широко експлуатувався в СРСР на повітряних лініях малої протяжності для перевезення пасажирів і вантажів (часто на лініях, що пов'язували обласні центри з районними, а також селами), виконання різних народногосподарських, зокрема, авіаційних хімічних робіт. Підходить для злету та посадки з непідготовлених ґрунтових майданчиків, оскільки має дуже малий розгін і пробіг.»


Світлина з Вікіпедії

За свідченнями очевидців, злітали та сідали ці літаки на поле в районі сучасного міського сміттєзвалища. Ніякої інфраструктури, притаманної аеропортам, не було – ані залів очікування, ані кас тощо. Була лише характерна для таких об’єктів щогла з прапорцем, що вказував напрям вітру. Літак з Ужгороду прилітав раз на тиждень. За шість рублів (або ж карбованців) (доволі крупна на той час сума) можна було злітати до обласного центру. Літак також робив екскурсійні обльоти над містом, з дітей брали 50 копійок за рейс, з дорослих – 2 рублі. Політ був задоволенням не для кожного, багатьох нудило в цьому малокомфортному літаку. Базовий літак АН-2 мав двох пілотів та міг взяти на борт 12 пасажирів.

Цікавим є спогад одного з очевидців, котрий стверджує, що літав на апараті іншої конструкції. В неї була кабіна, скопійована з салону легкового автомобіля, навіть з 4-ма дверима, як у звичайного легковика. Попереду на двох сидіннях розміщалися пілот та один пасажир, позаду на великому сидінні ще троє. Можливо, йдеться про одну з численних модифікацій моделі АН-2, а саме про літак АН-2ПК (п’ятимісний службовий).

Орієнтовно в 1970-х роках пасажирські польоти з Берегова до Ужгорода припинилися. Варто зазначити, що авіаційна історія нашого міста дещо давніша – є відомості, що в районі сучасного Окремого хутора (себто, циганського табору) під час Другої світової війни був запасний аеродром угорських військових літаків, і в 1944 році на нього було скинуто бомбу з радянського бомбардувальника. Чи базувалися на цьому літовищі якісь літаки, наразі невідомо.

Під час перебування Закарпаття у складі Першої Чехословацької республіки розроблялися плани авіаційного сполучення міст нашого краю із іншими містами новоствореної держави. В книзі-проекті чеського бізнесмена Яна Баті «Будуємо державу для 40 мільйонів» (1937 рік), серед інших карт-схем розвитку країни, є й план розміщення аеродромів на Закарпатті. Щоправда, Берегова в тих планах не було, літаки мали сідати та злітати в Ужгороді, Мукачеві, Хусті та Солотвині.
 
 
 
"Наша Файта" переклала найвідоміші фрази з фільмів, які з року в рік транслюють на українському телебаченні у різдвяно-новорічний період, на закарпатський діалект. При чому йдеться не просто про переклад, а про справжню адаптацію.

Теги:
 
 
Шановна спільното,
в Новому році звертаюся з давно наболілим питанням - чи потрібна вам ця спільнота?
ЖЖ й так впевнено помирав, а з фізичним переїздом до Росії тільки пришвидшив цей процес.

Тим не менш, звикнувши до цієї платформи, я ще не наважуюсь на повноцінний переїзд (хоча давно вже зробив собі копію журналу на "Дрімі", і копію спільноти туди частково переніс). Відтак, я особисто планую пожити в ЖЖ до тих пор, поки не випілять вороги.
А от чи продовжувати дописувати сюди (бо саме мої пости останнім часом становлять добрих 90% усіх записів) - не певен.
Скажіть чесно, воно вам потрібно?

 
 
 
 
Originally posted by m_a_d_m_a_x at Спадщина. Довге. Оборонний палац-замок/Наследие. Долгое. Оборонный дворец-замок.


Тип споруди: пристосований до оборони палац, побудований на місці замку (?)
--------------
Тип сооружения: приспособленный к обороне дворец, построенный на месте замка (?)
Дальше еще естьCollapse )
 
 
Кажуть, боротьба за правду – це шлях на Голгофу. Такі борці приходять у наш світ нечасто, тому їх пам’ятають у віках і шанують як справжніх героїв. Кожен народ має своїх героїв, складає про них вірші, пісні, легенди… Та особливої поваги заслуговують ті, хто в боротьбі за правду став на захист іншого, нерідного народу ціною власного життя.

Таким був Едмунд (Еде) Еган – угорець з ірландським корінням і серцем закарпатець. В Угорщині оселився ще його дід на початку ХІХ ст. Сам він народився в 1851 році в Чакторні (Північна Хорватія). Потім навчався в університетах Відня та Гали (Німеччина). Це був економіст високого класу, про що свідчать його освіта і практика в багатьох країнах Європи, а також робота на посаді інспектора молочного господарства Угорщини.

Наприкінці ХІХ ст. на Закарпатті починається глибока економічна криза. Через голод та злидні жителі краю масово покидають рідні домівки, емігруючи здебільшого за океан (США, Канада, Бразилія, Аргентина та ін.). За різними даними, між 1880 та 1914 роками на роботу до США, куди в ті часи прямували близько 80% закарпатських заробітчан, емігрувало від 150 до 225 тис. осіб. Причиною тому були негативні тенденції, які спостерігалися тут в останні десятиліття XIX ст. Регіон став одним з найубогіших у Європі, що спонукало деяких учених називати його «коморою економічних абсурдів».

Щоб якось зарадити лиху, в 1897 році мукачівський греко-католицький єпископ Юлій Фірцак разом з іншими представниками народу звернулися до угорського уряду зі своїм меморандумом. У ньому йшлося про нестерпні умови, в яких опинилися селяни Закарпаття. У листопаді того ж року міністр хліборобства Угорщини Ігнат Дорані для з’ясування ситуації відрядив до нашого краю інспектора при міністерстві Еде Егана, котрий вважався одним із кращих фахівців. На той час він уже опублікував чимало професійних творів, серед яких праця «Економічні можливості наших Карпат», яка вийшла друком 1890 року й була присвячена сільському господарству Карпатського регіону. У ній автор, порівнюючи наш край зі Швейцарією, фахово та ґрунтовно виклав своє бачення того, як подолати бідність та спонукати бурхливий економічний розвиток регіону.

egan_ede1

Докладніше:Collapse )
 
 
 
15 жовтня у Великих Берегах вдруге провели «Фестиваль шипшини та березького ткацтва», який заздалегідь анонсували й повідомленнями в ЗМІ, і навіть сіті-лайтом в центрі Берегова. Започаткував cвято голова громадської організації “Разом за Береги” Андраш Біров. “Проведенням фестивалю шипшини та березького ткацтва хотіли звернути увагу, насамперед молоді, на цей вид занять. Сьогодні ткацтвом у селі займаються лише вісім майстринь, хоча цьому ремеслу навчають у місцевій ЗОШ. Не поганий зиск може принести і варіння леквару з шипшини, чим давно займались наші предки. Нинішнім святом намагались підняти престиж даних справ плюс надати можливість реалізувати виготовлену продукцію” – так повідомив присутнім на святі журналістам його організатор. Ми ж маємо добру нагоду зробити екскурсію в це непересічне село на Берегівщині.

Табло.jpg

Читати більшеCollapse )
 
 
 
Село Рафайново розташоване в 30 кілометрах від Берегова, біля великого однойменного лісового урочища. Нині це одне з найвіддаленіших сіл району, і сторонні тут бувають нечасто – бо про село з його лісом знають здебільшого «грибники», а місцеві дороги зовсім не радують подорожніх. Люди почали селитися тут ще 5.000 років тому. Село ж було засноване в ХІІІ столітті родиною Роффаін (Roffain), у 1270 році вперше згадане в описі маєтків заможного землевласника Лоняї як наділ Мігая фиа Рофоин (Mihály fia Rophoyn). Під назвою Рафайна (Rafajna) зустрічається в документі 1482 року. В 1566-му село було знищене татарами, аби невдовзі відродитися. В XVІІ столітті Ференц Ракоці ІІ подарив навколишні землі своєму улюбленому кучеру, Матяшу Деаку. Відомо, що видатний угорський композитор Бейло Барток (1881 – 1945) під час своєї етнографічної експедиції записав у Рафайнові на фонограф (пристрій для запису платівок) музичний супровід сільського весілля. Певно, цим село й увійшло в історію.

Нині в селі, яке переживає важкі часи (населення, приміром, скоротилося з 1160 до 900 з лишком – насамперед, через масовий виїзд працездатних за кордон), туристу чи цікавому краєлюбу дивитися особливо нема на що. Серед пам’яток, що заслуговують на увагу – реформатська церква у стилі класицизму, зведена в 1828 році (замість дерев’яної, яка постала в селі в 1733-му, а з 1766–го тут вже велась метрична книга). Кілька років тому церкву відремонтували та перефарбували.



Про село:Collapse )
Якщо ж шукати інформацію про Рафайново в інтернеті, то «пошуковики» одразу виведуть на фото- та відеорепортажі з колись засекреченої, а нині практично знищеної військової бази, що лежить неподалік села на 60 гектарах лісової галявини. Це колосальних розмірів військовий об’єкт, про який на Берегівщині здавна ходили чутки та легенди. Насамперед, йшлося про те, що в секретних бункерах в лісі за селом знаходиться елемент «ядерного щита СРСР». Про вже демілітаризований екс-секретний об’єкт біля Рафайново заговорили в 2005 році, коли в районі спалахнув «преміксгейт» - вже й позабутий скандал із завезенням на Берегівщину через угорський кордон європейських промислових відходів. Тоді, в пошуках вирішення проблеми позбавлення від відходів, завезених як технологічні «премікси», була озвучена пропозиція заховати їх в бункерах колишньої військової бази. Місцевими мешканцями пропозиція була прийнята з обуренням, і від неї відмовились. В 2013 році, після першої публікації автором фотозвіту з бази, котру активно розбирали на металобрухт нелегальні шукачі цього ресурсу, відгукнулися люди, які колись тут несли військову службу.  Один з них стверджує, що й справді в період з 1950-х по 1965 роки на секретному об’єкті базувалися мобильні оперативно-тактичні ракетні комплекси «Темп С», з двоступеневими твердопаливними балістичними ракетами, які були оснащені ядерною головною частиною. А якщо точніше, йдеться про 101-й ракетний полк (в/ч 86343), який в різний час базувався і в районі Сваляви, і в районі Мукачева. В 1965 році полк був знятий з бойового чергування, в 1967-му переправлений до радянського Казахстану і переоснащений.



Залишки "ядрьоного" щита:Collapse )
 
 
Чудовий репортаж про нашу славетну та нещасливу вузькоколійку, ще й з якісним відеосупроводом:



Більше читайте тут:  Закарпатська вузькоколійка майбутнього
 
 
Думки часом справді матеріялізуються. От, приміром, писав я таке сім років тому (ну, так, радикально, але прошу зважити на час та зовсім інші обставини):

"...А я таки хотел бы увидеть один памятник Григорьевичу (снеся предварительно пару тыщ по всей Украине) - не усатого дядьки в рагульской шапке (этот канонический имидж он выдумал себе сам), а денди в цилиндре, во фраке и с сигарой, посетителя питерских салонов (читай - борделей). Такой памятник заметно оживил бы образ реально очень мало кому известного в Украине человека".

Звідси - я пости не тру, навіть якщо з часом стаю незгодним із собою вчорашнім: Тарас Григорьевич, в цилиндре и с сигарой

І от маємо. Ну, не в циліндрі, не з сигарою, але молодий, гарний, в центрі українського європейського Берегова:



Зблизька:Collapse )

У цього пам'ятника вийшла складна історія, часом здавалося, що про проект доведеться забути. Але все вирішилося вдало, і 24 серпня його урочисто відкрили. Саме відкриття, зрозуміло, не обійшлося без пафосу етц, і я його майже не знімав. Зате кількома днями до того пощастило потрапити на монтаж скульптури. Отак це відбувалося:



+ 1 і відеоCollapse )
 
 
Старовинний палац в центрі Мукачева, на площі Миру, з історичним ім’ям «Білий дім», є видатною пам’яткою як за своїми архітектурними якостями, так і за історичною цінністю, і має повне право гідно стояти в одному ряді із Мукачівським замком, «астрономічним» палацем Шонборна та замком «Сент-Міклош». Наразі ж він ще не набув такої популярності, як три інші - хоча вхід до нього вільний, і зацікавлені можуть зайти (звісно, вести себе тихо й гідно), аби оцінити як внутрішній інтер’єр палацу, так і регулярні виставки творів учнів художньої школи – адже саме ця установа от вже четверте десятиліття розміщується в будівлі.



Двоповерховий будинок, відомий як «Білий дім» (в літературі також зустрічається назва «Білий палац», але вона скоріш помилкова) почав будуватися у 1667 році. Наприкінці 17 століття палац був одною з домінуючих і найбагатших будівель Мункача, зведений в стилі бароко з натурального каменю. Палац був одноповерховим, майже квадратним, з відкритою галереєю та білим фасадом, через який і отримав свою народну назву. Слугував міською резиденцією трансільванськими князями династії Ракоці. Після придушення антигабсбурзького повстання 1703-1711 років, яким керував Ференц Ракоці ІІ, палац спочатку переходить у власність імператора Австрії, а потім, в 1728 році, передається разом з величезними земельними угіддями німецькому графу Шонборну-Бухгайму. В 1747 році одноповерхова споруда була перебудована і значно розширена за проектом відомого німецького архітектора епохи бароко Йоганна-Бальтазара Неймана (автора Вюрцбурзької резиденції, архітектурного шедевру, включеного до переліку Світової спадщини ЮНЕСКО). Після реконструкції палац став двоповерховим та збагатився елементами легкого ренесансного стилю. Втім, багато чого з первинної будівлі було збережене – хрестові зводи, кам’яні рами дверей та вікон. Зараз у палаці 21 кімната, причому в багатьох частково або повністю збереглися старовинні інтер’єри з ліпниною, 10 старовинних кахляних пічок, 98 вікон та 91 двері. «Білий дім», він же «Палац Ракоці» є Пам’яткою архітектури національного значення.


Палац у 18 столітті. Літографія з книги "Землі та народи", 1905

Більше про палац:Collapse )
 
 
Кілька років тому сюди полюбили їздити блогери, аби зробити власний репортаж про закинуте «місто хобітів» (казкових героїв маленького зросту з популярної книжки та її екранізацій), що лежить зовсім поруч із популярним Невицьким замком, у селі Кам’яниця неподалік Ужгорода. Виглядає воно й справді вражаюче – і на жаль, невдовзі зникне, адже ремонт цих будиночків оригінальної конструкції, в дусі оптимістично-соціялістичних часів, певно, коштував би дорожче, аніж звести їхні копії наново.



Нагадаємо, що турбаза «Верховина» була побудована в 1962 році, тоді ж почала приймати перших гостей. Об’єкт планувався як піонерський табір, але його розпорядником стало Бюро міжнародного молодіжного туризму «Спутник» (аналог «Інтуристу» для молоді), відтак, отримав назву «Закарпатський міжнародний молодіжний табір «Верховина». Табір став такою собі вітриною Радянського Закарпаття, його відвідували ідейно стійкі молоді люди як з республік СРСР, так і «соціалістичного табору» - Чехословаччини, Німецької Демократичної Республіки, Угорщини, Румунії, Польщі… За час своєї діяльності «Верховина» прийняла понад 580 тисяч гостей, з яких 150 тисяч – іноземних.

Більше:Collapse )

PS.  Вчора з коментів дізнався, що нещодавно містечко було повністю демонтоване.
 
 
 
Поруч із найвідомішим в Берегові розважальним комплексом «Магнум» знаходиться будівля, яка в радянський час була адміністративним корпусом об’єднання «Сільгосптехніка», а в перші часи української незалежності тут містилася податкова служба. Нині від потужного об’єднання не лишилося й сліду. І від пам’ятника, який його символізував – також. А колись там на п’єдесталі стояв старовинний трактор, якому сильно пощастило – його не здали на брухт, і тепер він стоїть перед відомим і за межами Закарпаття «Будинком вина Берегвідек», в центрі села Яноші (див. Яноші та Балажер – туристичне передмістя Берегова). Про цей трактор в пресі нерідко пишуть різні нісенітниці. Наприклад, що в минулому ним обробляли виноградники, і саме тому старовинна машина опинилися біля Будинку вина. В одній газеті якось прочитав, начебто трактор цей безцінний, і німці були готові дати за нього 200.000 євро. (Хіба б за таку ціну він би простояв отак при дорозі не один рік? Та й чому там стоїти таких грошей, якщо від трактора залишився хіба остов ?).


Будинок вина Берегвідек

Про більш-менш справжню історію цього трактора автор дізнався з радянського путівника «Берегово» (1983).Про трактор:Collapse )
 
 
Невелике село Квасово (населення – близько 900 чоловік) насамперед здивує його дослідника тим великим обсягом інформації, яким варто б поділитись із читачами. Її б вистачило не на одну статтю, а принаймні на 2-3… Село розташоване в мальовничій місцевості правого берега річки Боржава, у 18 км від Берегова. Навколишня місцевість почала заселятись дуже давно, археологи знайшли тут сліди стоянок первісних людей епох неоліту та палеоліту, а також чотирьох поселень різного часу, починаючи від 18-16 тисячоліття до нашої ери. Перша письмова згадка про Квасово датується 1270 роком. Існують дві основні версії назви села – одна про її слов’янське походження, друга – угорське. В обох випадках йдеться про так звані «природні квасци» - галуни, мінерали, які здавна добувались з місцевих пагорбів, та застосувались як фарбники, дубильні речовини тощо.

 
 
Як писали закарпатські ЗМІ, 28 червня в селі Галабор на Берегівщині відсвяткували традиційний день Дунаю, згідно з домовленостями української та угорської сторін. В Україні це свято традиційно проводиться під гаслом «Тиса - молодша сестра Дунаю», і в минулому відбувалося в селі Квасово, допоки естафету не передали менш «розкрученому», але також цікавому селу. Відомому насамперед розташуванням поруч із Тисою, що дало змогу на день свята відкрити паромну переправу через кордон, що проходить по річці Тиса. З обох боків облаштували відповідну інфраструктуру і навіть тимчасовий пункт перетину КПП Тисакород-Галабор для учасників святкових заходів. Відтак, офіційна частина заходу проходила на баржі посередині Тиси. Почесними гостями святкування були представники Міжнародної комісії з захисту річки Дунай, Державного агентства водних ресурсів України, Міністерства внутрішніх справ Угорщини, голови Закарпатської ОДА та обласної ради та області Соболч-Сотмар-Берег (Угорщина). В рамках Дня Дунаю в Галаборі відбувся святковий концерт, квест-вікторина для дітей "З любов’ю до Тиси", спільне розмалювання "Тисянської риби бажань" та традиційний для наших сіл конкурс "Кращий бограч", який приготували працівники Берегівського управління водного господарства. Угорські партнери передали керівництву Галабора контейнери для роздільного збору пластику, і таким чином, село стало п’ятим населеним пунктом на Берегівщині, де спробують впровадити систему роздільного збору сміття. (На жаль, на практиці такі спроби нерідко виявляються невдалими – див. Поводження із сміттям залишається для берегівчан надскладною технологією ).



Ми ж маємо нагоду з такого святкового приводу зробити краєзнавчий огляд маленького та маловідомого, на жаль, села Галабор (населення – 750 чол.), що розташоване на правому березі річки Тиса, за 15 км на південь від Берегова.

Про Галабор:Collapse )
 
 
На початку літа закарпатські ЗМІ передали сенсаційну новину – на телевізійному конкурсі класичної музики “Віртуози” в Угорщині срібна перемога дісталася 12-річній Естер Голожаї з Берегівщини, з села Оросієво. Дівчині, котра віртуозно оволоділа флейтою, вручили премію у шість мільйонів форинтів, а до дня народження один угорський автомобільний дистриб'ютор пообіцяв подарувати їй розкішний автомобіль Jaguar, прирівнявши юну музикантку до світових зірок спорту та шоу-бізнесу, котрі також полюбляють цю машину.  Своїми здібностями дівчина прославила й наш край, і рідне село Оросієво, яке зазвичай залишається осторонь стрічок новин. І це не дивно, адже це невеличке (населення – до 900 чоловік, практично всі - угорці) село знаходиться на окраїні Берегівщини, у 17 км від районного центру, на «кордоні» з Виноградівщиною, в 4 км від  залізничної станції Вілок.

Люди почали селитися тут ще в епоху пізньої бронзи (кінець II тисячоліття  до н.е.), перша ж письмова згадка про населений пункт, який в грамоті фігурує як «Vruzy», датується 1260 роком. У 1319 році згадується як маєток Дежев Оросі, який протестував проти передачі місцевих земель до юрисдикції комітату Угоч. Через чотири роки той же Дежев Оросі зі своїм братом звернулися з цього приводу до ішпана комітату Берег.  Тим не менш, до XV століття нинішнє Оросієво входило в склад сусіднього комітату Угоч, в 1451 році його  приєднали до комітату Берег. Село було королівським маєтком, яким володіло кілька заможних родин – Йона, Баторі, Гуняді та, в найбільшій мірі, Оросі. Від останньої й походить назва села, яка в угорській мові звучить як «Sárosoroszi» (Шарошоросі), де приставка «sáros»  означає «бруд», оскільки розташована поруч Боржава та Тиса, що протікає неподалік, часто виходили з берегів, затоплюючи місцевість.

Найвидатнішою спорудою села є реформатський храм,  збудований як католицький у ХV столітті.  В 1590 році громада села перейшла у протестантську віру, і храм також змінив конфесію.   В 1777 році його реконструювали, збудувавши кам’яну вежу замість дерев’яної. В 1913 році дах, критий гонтом, замінили покриттям з бляхи, в 1933-му дзвіницю ще раз реконструювали.  Церква має два дзвони, великий, вагою в 202 кг, виготовлений в 1925 році замість конфіскованого під час Першої світової війни,  менший же виготовлений ще в 1814 році. Капітальні ремонтні роботи проводилися всередині та назовні храму в 1984 – 1985 рр.  4 жовтня  1992 року церковна громада встановила на стіні церкви меморіальну плиту в пам'ять про односельця Іштвана Подьєре, секретаря Угорського Молодіжного Селянського Руху, який загинув у 1953-му в угорській сталіністській тюрмі.  В 2001 році під час паводку церква сильно постраждала всередині, та була відновлена через рік завдяки турботі громади та одновірців з Угорщини. В якості «готичного костьолу» реформатська церква Оросієва внесена в перелік Пам’яток архітектури місцевого значення.

 
 
Originally posted by vladbespalov at Закарпатський Хуст: акуратний центр, чеський квартал, гори та легенда про чорта
Khust.jpg

Останнім містом одноденної мандрівки на Закарпаття, став ще один районний центр – Хуст.

Фото: zakarpattya.eu

Нагадаю, що перед цим я відвідав Рахів, проїхав Солотвино та прогулявся по Тячеву.
Читати та дивитися далі...Collapse )
 
 
 
Originally posted by vladbespalov at Затишне закарпатське містечко Тячів
 photo Tiachiv_zps6wwufgyg.jpg

Мандрівка Закарпаттям тривала. Після Рахова, центру Європи та «нищеты и блеска» Солотвино я приїхав до іншого районного центру – Тячева, що прямо лежить на кордоні з Румунією, правда цього мало відчувається тут.Мандрувати далі...Collapse )
 
 
Originally posted by vladbespalov at Рахів – місто затиснене горами: Карпати, фестиваль бринзи, гуцули та жахливі дороги

Rakhiv.jpg

Закарпаття - це унікальний край, де на невеликому клаптику землі зібраний такий мікс культур та народів! Оскільки міста типу Ужгороду та Мукачева були вже досліджені, то вибір пав на іншу частину регіону – Рахів. Сюди я планував поїхати відколи запустили нічний «раховіз» Київ – Рахів. І от, мандрівка сталася! У Тернополі поїзд робить неймовірну довгу, як для цієї станції, зупинку – більше 20 хвилин. А все через те, що тут заміняють електровоз на тепловоз.

Пригоди починалися! При +15 один з пасажирів, йшов у шльопках з голим та порослим торсом.

– Так порослий - це вже не голий))) Це ж природній светр))), жартували мої друзі.
Далі...Collapse )
 
 
на великі туристичні перспективи...

Село Велика Бийгань, раніше не надто відоме, чи тим паче, популярне, нині відкривається гостям нашого краю завдяки близькості до Косоні з її термальним комплексом та регулярними фестивалями (див. також Косонь затермальна). Розташування між Берегово (до якого 10 км) та селом Косонь робить положення Великої Бийгані вигідним, чим і користуються місцеві мешканці, які десятками пропонують житло у власних оселях. А більш серйозний бізнес тут вже не перший рік представлений готельно-ресторанним комплексом «Фемілі» та низкою закладів меншого масштабу. Мріють бийганці й про власний термальний комплекс, на Великобийганській горі, але наразі цей проект знаходиться хіба в початковій стадії.

Щодо самого села (населення - біля 1900 чол), то в якості поселення воно з’явилося в епоху короля Арпада (9-10 ст.) і мало назву Ов-Бийгань. Назва, вочевидь, походить від власного імені Беган. Археологи знайшли тут і давнішні сліди - стоянку людини, датовану періодом 20-30 тисяч років до нашої ери, залишки поселень семи– та двохтисячолітньої давнини. З ХІ століття селом володів рід Бийгані (перша письмова згадка про Бийгань – в літописі 1333 року). У 1646 році князь Дьердь Ракоці захопив чотири кріпосних володіння Томаша Бегані. Пізніше селом володіли родини Немешів, Шіро і Томпа.

Перша церква в селі була збудована католиками в 1418 році, у 1565-му вона перейшла у власність реформатів, під час пожежі 1686-го була практично повністю знищена. Відновили храм в 1743 році, в 1760-му до нього добудували вежу. Протягом 1839 – 1846 рр. пройшла грунтовна реставрація, 1 листопада 1846 року відбулося урочисте відкриття храму та його освячення під титулом Всіх Святих. Нині церква внесена до списку Пам’яток архітектури місцевого значення як «романо-готичний костьол».



Більше про обидві БийганіCollapse )
 
 
Чесно кажучи, попри моє щире бажання замилуватися видами Чопа з висоти, нічого не вийшло. Миле доглянуте містечко при залізниці. Навряд чи хтось захоче відвідувати його виключно з туристичною метою. Але місто перспективне, тут міг би народитися індустріальний центр Закарпаття, навіть проект "порту" на Тисі можна відродити...

Наразі ж Закарпаття-онлайн повідомляє:

"Черговий відеоролик, здійснений за допомогою аерозйомки, опублікував на власному каналі в YouTube користувач Юрій Потайчук.
Наступним "героєм" проекту "Гарні міста Закарпаття" став Чоп із краєвидами з висоти пташиного польоту. Раніше Юрій Потайчук презентував глядачам види Ужгорода і Мукачева, що їх закарбував за допомогою аерозйомки у рамках проекту "Гарні міста Закарпаття". Нині ж автор проекту виклав у мережу відеоролик, здійснений з висоти пташиного польоту над прикордонним Чопом."

 
 
Cело Яноші (населення близько 2000 осіб) знаходиться в шести кілометрах від Берегова, і вже давно набуло популярності серед туристів, насамперед, завдяки близькості як до райцентру, так і до рекреаційного комплексу в Косоні. Тут вже не перший рік користується попитом великий готель «Гелікон», а також заклад поменше – «Олімп», та розташована в сусідньому селі Балажер садиба «Меріленд». Ще більше туристів хоч раз зупинялися в розташованому в самому центрі Яноші «Будинку вина», в якому можна продегустувати місцеві вина, в оточенні старовинного виноробного знаряддя. Будинок з дороги легко впізнати по старовинному трактору, що стоїть біля входу (а колись він був пам’ятником на постаменті біля берегівської «Сільгосптехніки»). На жаль, через економічну скруту закрився сувенірний магазин «Скарби Берегівщини», що розташовувався навпроти «Будинку вина» - тут подорожні могли отримати необхідну туристичну інформацію, придбати місцеві сувеніри та продовольчі товари (мед, чай, варення тощо).




Читати більшеCollapse )